Погроза Наталії вже не стосувалася лише довіреності: вона пообіцяла домагатися через суд, щоб Микола більше не міг сам вирішувати, що робити зі своїм будинком і грошима.
Олена чекала, що літній чоловік почне сперечатися, але Микола лише повільно склав папери навпіл і притиснув їх до старої ощадної книжки.
— Добре, — сказав він.
Наталія переможно підняла підборіддя.
— Нарешті зрозумів.
— Ні, — відповів Микола. — Я зрозумів дещо інше.
Андрій перестав усміхатися, а Наталія вже відкрила рот, щоб відповісти, та Микола повернувся до Олени.
— Ви можете побути зі мною ще трохи?
— Можу.
Цього разу він не назвав її онукою.
І саме це чомусь прозвучало серйозніше за попередню брехню.
Наталія різко поправила ремінець дорогої сумки.
— Дядьку Миколо, не роби дурниць через випадкову дівчину.
— Вона випадкова, — погодився він. — Тому й потрібна.
Олена побачила, як Наталія на мить розгубилася.
Микола розгорнув папери, які племінниця щойно силоміць вклала йому в руки, знайшов сторінку з місцем для підпису й уважно прочитав кілька рядків.
Він читав повільно, але не плутав слова, не перескакував через рядки й не просив пояснити, де потрібно підписувати.
— Тут ти отримуєш право діяти від мого імені щодо рахунків, — сказав він.
Наталія знизала плечима.
— Тому що тобі важко цим займатися.
Микола перевернув сторінку.
— А тут ідеться про майно.
— Ми це вже обговорювали.
— Ти обговорювала.
Коротка відповідь змусила Андрія подивитися на матір.
Микола закрив документи.
— Завтра я нічого не підписуватиму.
Наталія зробила крок до нього, але Олена вже стояла поруч, не торкаючись старого і не намагаючись говорити замість нього.
— Тоді не скаржся, коли все вирішуватиметься без тебе, — сказала Наталія.
Микола кивнув так спокійно, ніби почув не погрозу, а прогноз погоди.
— Побачимо.
Наталія ще кілька секунд дивилася на нього, потім вихопила окуляри із сумки й рушила до позашляховика.
Андрій пішов слідом, але перед тим кинув Олені через плече:
— Не думай, що ти розумієш, у що влізла.
Дверцята машини грюкнули, і чорний автомобіль від’їхав від банку.
Микола проводжав його очима, доки машина не зникла за поворотом.
Лише тоді Олена помітила, що його пальці тремтять.
— Чому ви попросили мене сказати, що я ваша онука?
Микола не відповів одразу.
Він підійшов до лавки біля будівлі банку, сів і поклав документи поруч.
— Бо я знав, що вона приїде.
Олена сіла на другий край лавки.
— Звідки?
— Вона телефонувала вранці й сказала, щоб я нікуди не ходив сам.
— І ви все одно прийшли?
— Саме тому й прийшов.
Він торкнувся ощадної книжки.
Кілька останніх місяців Наталія дедалі частіше говорила йому, що він забуває дати, плутає рахунки, не справляється з будинком і одного дня неодмінно втратить гроші або впустить до себе шахраїв.
Спочатку Микола сприймав це як надмірну турботу.
Потім Наталія почала приносити готові рішення.
Спочатку запропонувала допомагати з покупками.
Потім — контролювати платежі.
Потім — мати доступ до всіх документів.
А кілька тижнів тому вперше сказала, що приватний пансіонат буде для нього безпечнішим за власний будинок.
— Я запитав, навіщо тоді продавати дім, — сказав Микола. — Якщо справа лише в моїй безпеці.
Олена вже здогадувалася про відповідь.
— І що вона сказала?
— Що будинок усе одно стоятиме порожній.
Він усміхнувся без радості.
— Мій будинок ще навіть не спорожнів, а вона вже вирішила, що робити з ним після мене.
Олена подивилася на папери.
— А Максим?
Микола опустив очі.
— Максим працює. У нього своє життя.
— Але ви сказали, що він приїжджає.
— Приїжджав.
Це слово зачепило Олену сильніше, ніж вона очікувала.
— Що змінилося?
Микола потер великим пальцем край книжки.
— Не знаю.
Він дістав із кишені звичайний телефон і довго дивився на екран.
— Востаннє я сам телефонував йому майже місяць тому.
— Чому перестали?
— Наталія сказала, що в нього важливий проєкт і що я смикаю його через дрібниці.
Олена нічого не сказала.
Микола підняв на неї очі.
— Ви теж думаєте, що я дурень?
— Ні.
— А що думаєте?
— Що зараз краще запитати Максима, а не Наталію.
Микола кілька секунд вагався.
Потім знайшов номер онука й натиснув виклик.
Максим відповів після третього сигналу.
— Дідусю?
Микола завмер.
У голосі молодшого чоловіка не було роздратування.
Не було поспіху.
Було здивування.
— Максиме, — сказав Микола. — Я тебе від роботи не відриваю?
— Якої роботи? Я сьогодні вдома. Ти добре себе почуваєш?
Микола повільно повернув голову до Олени.
— Наталія сказала, що ти дуже зайнятий.
На тому кінці запала коротка пауза.
— Вона мені сказала, що ти не хочеш, щоб я часто приїжджав.
Микола перестав тремтіти.
— Що?
— Після мого останнього візиту вона подзвонила й сказала, що ти втомився, що гості тебе виснажують і що краще дати тобі спокій.
Олена побачила, як старий випростав спину.
— Я такого не казав.
— Я вже зрозумів.
Голос Максима змінився.
— Дідусю, що сталося?
Микола глянув на документи біля себе.
— Приїдь сьогодні.
— Буду.
— Не тому, що Наталія дозволила.
— Дідусю…
— Просто приїдь.
— Добре.
Микола завершив виклик і ще кілька секунд тримав телефон біля вуха.
Олена не питала, чи все гаразд.
Відповідь і так була очевидною.
Племінниця переконувала одного старого чоловіка, що онукові до нього немає діла, а онука — що дідові потрібен спокій без нього.
Окремо кожна фраза могла здаватися турботою.
Разом вони створювали самотність, якої до того не було.
— Тепер розумієте, навіщо мені сьогодні була потрібна онука? — тихо запитав Микола.
Олена похитала головою.
— Не зовсім.
— Я хотів, щоб хоч одна людина бачила мене до того, як Наталія почне всім пояснювати, що я вже нічого не розумію.
Він підняв книжку.
— Я сам прийшов по нову картку. Сам перевірив записи. Сам ставив запитання працівниці. А потім вона приїхала з готовими паперами й знову заговорила так, ніби мене вже немає в кімнаті.
Олена згадала, як спокійно він поводився біля банківської стійки й як зменшився в плечах, коли з машини вийшла Наталія.
Страх був справжнім.
Але безпорадність — ні.
До будинку Микола попросив Олену не йти з ним.
— У вас були свої справи.
Вона подивилася на полотняну сумку з книжками, яку весь цей час тягала із собою.
— У мене сьогодні були книжки.
— Саме так.
— Тепер у мене ще є знайомий, якого родичі намагаються змусити підписати документи.
Микола вперше засміявся.
— Ви завжди така вперта?
— У книгарні кажуть, що це професійне.
Вони поїхали разом.
Микола жив у старому приватному будинку, який справді потребував догляду: на хвіртці облупилася фарба, одна дошка біля ґанку трохи просіла, а в саду трава вже просила коси.
Але це не був дім людини, яка перестала справлятися з життям.
На кухонному столі лежали охайно складені квитанції, поруч стояла коробка з ліками, розкладеними за днями, а на холодильнику висів невеликий календар із записами.
— Наталія називає це розвалюхою, — сказав Микола.
— Я працюю серед старих книжок, — відповіла Олена. — Мене важко налякати потертостями.
Максим приїхав того ж вечора.
Він увійшов у двір так швидко, що ледь не залишив хвіртку відчиненою, а побачивши діда, спочатку просто обійняв його.
Микола не відразу відповів на обійми.
Потім підняв руку й міцно поплескав онука по спині.
— Ти справді думав, що я не хочу тебе бачити?
Максим відступив.
— Наталія сказала, що після моїх приїздів ти нервуєш і не спиш.
— А мені вона сказала, що ти приїжджаєш тільки з обов’язку.
Максим опустив голову.
— Я мав подзвонити тобі самому.
— Мав.
Микола не став його втішати.
Через хвилину додав:
— Я теж мав подзвонити тобі самому.
Це було перше, в чому вони погодилися того вечора.
Олена поставила свою сумку біля стільця й хотіла піти, але Микола попросив її залишитися ще на чай.
За столом він розповів Максимові все: про ранковий дзвінок Наталії, про банк, про документи, про пансіонат і про погрозу домогтися, щоб його рішення більше не вважали самостійними.
Максим кілька разів намагався перебити, але дід піднімав долоню.
— Дослухай.
І Максим слухав.
Коли Микола закінчив, онук взяв документи й почав читати.
— Я завтра поїду з тобою й усе вирішу.
— Ні.
— Дідусю, я не дозволю їй…
— Максиме.
Микола забрав папери з його рук.
— Я не відмовляюся від того, щоб Наталія вирішувала за мене, лише для того, щоб тепер за мене вирішував ти.
Максим замовк.
Олена відвернулася до чашки, приховуючи усмішку.
— Тоді що ти хочеш зробити?
Микола вирівняв пачку документів об край столу.
— Завтра я скажу їй те, що мав сказати давно.
— Що саме?
— Що мій дім не продається.
Наступного ранку Наталія приїхала раніше, ніж обіцяла.
Андрій був із нею.
Вони зайшли у двір і зупинилися, побачивши біля ґанку машину Максима.
— Оце вже цікаво, — сказала Наталія.
Микола чекав на кухні.
Олена теж була там, але сиділа осторонь із чашкою чаю й не втручалася.
Максим стояв біля вікна.
Наталія поклала сумку на стілець.
— Чудово. Значить, можна все владнати по-сімейному.
— Саме цього я й хочу, — відповів Микола.
Він поклав учорашні документи перед нею.
Підписів не було.
— Я не даю тобі довіреності.
Наталія глибоко вдихнула.
— Ми це вже проходили.
— Ні. Учора говорила ти. Сьогодні говоритиму я.
Вона глянула на Максима.
— І ти дозволяєш йому так ризикувати?
— Він щойно сказав, що нічого мені не передає, — відповів Максим. — Отже, я тут не для того, щоб дозволяти чи забороняти.
Наталія помітно змінила тон.
— Максиме, ти не бачиш його щодня. Ти не знаєш, скільки всього я для нього роблю.
— Зате я тепер знаю, що ти сказала мені не приїжджати.
Андрій перевів погляд на матір.
— Що?
Наталія махнула рукою.
— Я сказала йому дати дядькові трохи спокою.
— А мені ти сказала, що Максим не має часу, — нагадав Микола.
— Бо він справді зайнятий.
— Учора був удома.
— Один день нічого не доводить.
Максим підійшов до столу.
— Ти сказала мені, що дід після моїх візитів не спить і нервує.
— Я намагалася уникнути зайвого стресу.
— Для кого? — запитав Микола.
Наталія подивилася на нього.
— Для тебе.
— Тоді чому мені ти казала, що він приходить лише з обов’язку?
Наталія не відповіла одразу.
Андрій неспокійно переступив із ноги на ногу.
— Мамо, ти справді так говорила?
— Не починай.
— Я просто питаю.
— Я робила те, що було потрібно.
Микола кивнув.
— Ось тепер ми нарешті дійшли до правди.
Наталія різко повернулася до нього.
— Якої ще правди?
— Ти вирішила, що знаєш, що мені потрібно, краще за мене.
Вона вказала на вікно.
— Подивись на цей будинок. Ти дах ледве ремонтуєш, двір запускаєш, сходинка хитається. Що буде через рік?
— Полагоджу сходинку.
— А через п’ять?
— Якщо мені знадобиться допомога, я попрошу про допомогу.
— А якщо не зрозумієш, що вона потрібна?
Микола помовчав.
— Тоді людина, яка мене любить, спершу говоритиме зі мною, а не принесе готовий папір на продаж мого дому.
Наталія зблідла від злості.
— Ти думаєш, я хочу твій старий будинок?
Микола посунув до неї документи.
— Я думаю лише про те, що написано тут.
Андрій раптом нахилився до столу й узяв верхні аркуші.
Він швидко проглянув сторінку, потім другу.
— Мамо, я думав, мова тільки про те, щоб оплачувати його рахунки й оформити пансіонат.
— Це й потрібно для цього.
— Тут є майно.
— Бо без продажу звідки взяти гроші?
— У нього є свої гроші, — сказав Максим.
Наталія різко відповіла:
— І ти вже встиг їх порахувати?
— Ні.
Максим подивився на діда.
— І не збираюся.
Цього разу мовчання Наталії тривало довше.
Вона зрозуміла, що звична схема більше не працює: одного чоловіка вже не можна було переконувати, що інший занадто зайнятий, бо тепер вони стояли в одній кімнаті й говорили без посередника.
— Добре, — нарешті сказала вона. — Тоді потім не телефонуйте мені, коли щось станеться.
Микола повільно підвівся.
— Не хвилюйся. Якщо мені буде потрібна допомога, я знатиму, кому телефонувати.
Наталія схопила документи.
— Ти ще пошкодуєш.
Вона рушила до дверей.
Андрій залишився стояти.
— Ти йдеш? — різко запитала мати.
Він подивився на неї, потім на Миколу.
— Я зараз наздожену.
Наталія вийшла сама.
Андрій потер долонею потилицю.
— Дядьку Миколо, я справді думав, що ви вже майже нічого самі не робите.
— Чому?
Андрій відкрив рот і закрив його.
Відповідь була надто очевидною.
— Бо мама так казала.
Микола не став перемагати його словами.
— Тепер бачив сам.
Андрій кивнув.
— Бачив.
Він вийшов за матір’ю, але документи вже не виглядали в його очах так само безневинно, як учора біля банку.
Наступні кілька днів Микола зробив те, чого Наталія від нього найменше очікувала: не сховався вдома й не передав своє життя Максимові.
Він сам склав список справ, із якими справді потребував допомоги.
Потрібно було закріпити сходинку, підфарбувати хвіртку, підстригти кілька гілок у саду й розібратися з дрібним ремонтом у ванній.
Максим запропонував зробити все за один день.
— Ні, — сказав дід. — Приїдеш у суботу. Одну справу зробимо разом. Потім будемо пити чай.
— Чому не все відразу?
— Бо я хочу бачити онука, а не безкоштовну ремонтну бригаду.
Максим розсміявся.
Вони домовилися телефонувати один одному напряму.
Без Наталії.
Без переказів чужих слів.
Без фраз про те, хто нібито надто зайнятий, надто втомлений або когось обтяжує.
Олена тим часом повернулася до своєї книгарні й вирішила, що її роль у цій історії закінчилася.
Через чотири дні Микола з’явився між полицями.
Він був у тій самій акуратно випрасуваній сорочці, але цього разу не стискав нічого обома руками.
— Я шукаю книжку, — сказав він.
— Яку саме?
— Таку, щоб не дуже товста і щоб люди там не підписували дурних документів.
Олена засміялася.
— Другу умову гарантувати не можу.
Він поклав на прилавок стару ощадну книжку, щоб звільнити руку й дістати окуляри.
Ще тиждень тому ця книжка була притиснута до його грудей, наче останній доказ того, що щось у його житті все ще належить йому.
Тепер вона просто лежала поруч із купкою вживаних романів.
— Наталія більше не приходила? — запитала Олена.
— Телефонувала двічі.
— І що хотіла?
— Першого разу кричала. Другого сказала, що я невдячний.
— А ви?
— Першого разу поклав слухавку. Другого сказав, що говоритиму з нею, коли вона навчиться говорити зі мною, а не про мене.
Олена кивнула.
— Максим приїжджає?
— Уже встиг полагодити ту нещасну сходинку.
— Значить, будинок урятовано.
— Не перебільшуйте. Хвіртка ще страшна.
Він вибрав дві книжки, заплатив і вже біля дверей зупинився.
— Олено.
— Так?
— Я тоді попросив вас п’ять хвилин удавати мою онуку.
— Пам’ятаю.
— Вийшло трохи довше.
— Трохи.
Микола поправив пакет із книжками.
— У суботу Максим приїде. Якщо будете неподалік, заходьте на чай.
Олена усміхнулася.
— Як онука?
Микола похитав головою.
— Ні.
Він відчинив двері книгарні.
— Як Олена.
У суботу біля старого будинку знову стояла машина Максима, хвіртка була наполовину пофарбована, а на ґанку сохла відремонтована дошка.
Олена прийшла з двома книжками, які Микола замовив для наступного тижня.
Максим саме сперечався з дідом через старий садовий стілець.
— Його треба викинути.
— Його треба підкрутити.
— Він старший за мене.
— І що? Я теж.
Олена зайшла у двір, і обидва одночасно повернулися до неї.
— Скажіть йому, — попросив Максим, — що не все старе треба ремонтувати.
Микола примружився.
— Обережно з відповіддю. Вона багато про вас скаже.
Олена поставила книжки на стіл біля дверей.
— Я працюю в магазині вживаних книжок. Ви звернулися не до того свідка.
Микола засміявся й пішов ставити чайник.
На кухонному столі більше не лежали чужі довіреності.
Там були три чашки, пакет із книжками, квитанція за фарбу для хвіртки й стара ощадна книжка, яку Микола залишив біля своїх окулярів, не притискаючи її до грудей.
Будинок усе ще потребував роботи.
Миколі все ще був вісімдесят один рік.
Максим усе ще мав власне життя, Олена залишалася випадковою знайомою з книгарні, а Наталія не перетворилася раптом на іншу людину.
Змінилося простіше й важливіше: тепер, коли хтось говорив від імені Миколи Савчука, Микола Савчук відповідав сам.
