Начальник відділення наказав негайно зняти з Марії Коваленко кайданки, але часу на пояснення вже майже не залишалося. Її повернули до операції саме в той момент, коли ціль змінила маршрут, а зовнішнє перекриття раптом опинилося там, де його не мало бути.
Ще кілька хвилин тому сержант Данило Романюк пишався своєю «здобиччю».
Тепер він стояв навпроти начальника й мовчки дивився на посвідчення, яке щойно забрав у жінки в потертих джинсах і вицвілій сірій футболці.
— Зніміть із неї кайданки. Негайно.
Романюк не сперечався.
Метал клацнув, і Марія одразу простягнула руку до Анни Шевчук, яка вже тримала її навушник.
— Мені потрібен зв’язок із групою.
— Уже, — відповіла Анна.
Навушник ожив тріском.
— Маріє, ціль за сорок секунд від контрольної точки, — почувся голос керівника. — Але маршрут змінився.
Марія завмерла лише на мить.
— Чому?
— Хтось пересунув зовнішнє перекриття. Водій міг його помітити.
Це була не просто погана новина.
Якщо водій запідозрить засідку, колона може звернути раніше. Тоді троє викрадених жінок зникнуть разом із людиною, яку група вистежувала кілька тижнів.
Марія повільно повернулася до Романюка.
Він уже не виглядав самовпевненим.
Начальник відділення теж це помітив.
— Хто змінював схему?
Романюк мовчав.
Анна зробила крок уперед.
— Я бачила, хто віддав наказ.
Марія подивилася на неї.
— Коли?
— Приблизно за десять хвилин до того, як вас затримали.
Анна ковтнула повітря й додала:
— Сержант Романюк сам наказав переставити службову машину прямо на маршрут колони.
У кабінеті запала напружена тиша, але Марія не стала чекати пояснень.
Вона знала тільки одне: сорок секунд, про які сказав керівник, уже спливали.
— Начальнику, мені потрібна машина.
— Беріть чергову.
— Ні. Якщо перекриття вже помітили, нам не можна їхати туди тим самим маршрутом.
Начальник коротко кивнув.
Марія підняла руку до навушника.
— Група, змінюємо точку перехоплення. Не рухайтеся до старої позиції.
Відповідь прийшла майже одразу.
— Прийнято.
Марія вже рушила до виходу, коли почула за спиною голос Романюка.
— Я просто поставив машину там, де мені наказали.
Вона зупинилася.
Не обернулася одразу.
Потім сказала:
— Тоді скажіть, хто наказав.
Романюк мовчав.
Начальник відділення повторив питання.
Цього разу сержант опустив очі.
— Мені сказали, що в районі буде службова перевірка і треба перекрити проїзд.
Марія повернулася до нього.
— Хто сказав?
Романюк назвав людину.
Ім’я не було для Марії несподіваним.
Вона вже чула його під час одного з попередніх епізодів операції.
Але тепер виникала інша проблема.
Якщо ця людина справді була пов’язана з маршрутом колони, випадкова зміна перекриття могла бути не випадковою.
Керівник знову вийшов на зв’язок.
— Маріє, бачимо колону.
— Скільки машин?
— Три.
— Викрадені жінки підтверджені?
— Поки не бачимо салон.
Марія швидко спустилася сходами.
У дворі чергова машина вже чекала з увімкненим двигуном.
Анна вийшла слідом.
— Я поїду з вами.
Марія подивилася на неї.
— Навіщо?
— Бо я бачила, що зробив Романюк. І якщо ви зараз не встигнете, я не хочу потім пояснювати, чому промовчала.
Марія коротко кивнула.
Вони сіли в машину.
Водій рушив.
Навушник знову тріснув.
— Колона повертає.
Марія підняла очі.
— Куди?
— На бічну вулицю. Прямо до старої промзони.
Марія одразу зрозуміла, що звичайне перехоплення вже не спрацює.
Промзона давала водієві занадто багато можливостей для втечі.
— Не наздоганяйте, — сказала вона. — Тримайте дистанцію.
Анна глянула на неї.
— Чому?
— Якщо вони зрозуміють, що за ними стежать, заручниць можуть вивезти з машин.
У цей момент у навушнику почувся інший голос.
— Є проблема.
Марія напружилася.
— Яка?
— Передня машина зупинилася. Друга об’їжджає її.
— Вони щось побачили?
— Не знаю.
Марія подивилася у вікно.
Вони були вже близько.
Але наближатися не можна було.
Потрібно було змусити колону саму зайти в місце, де група могла її безпечно зупинити.
І тоді Анна сказала те, чого Марія не очікувала.
— У Романюка була ще одна машина.
Марія повернулася до неї.
— Яка?
— Особиста. Вона стояла біля службового входу, коли він отримував ваш футляр.
— І?
— Я бачила її номер.
Марія відчула, як пазл нарешті починає складатися.
Якщо службове перекриття справді було лише частиною задуму, машина Романюка могла бути потрібна не для затримання агентки.
Вона могла бути потрібна для іншого.
Для спостереження.
— Передайте номер керівнику, — сказала Марія.
Анна продиктувала цифри.
У відповідь настала коротка пауза.
Потім голос керівника став різким.
— Маріє, цей номер уже є в матеріалах операції.
— Як свідчення?
— Ні.
Ще одна пауза.
— Як машина, яку ми бачили біля одного з місць, де зникла попередня жертва.
Марія заплющила очі лише на секунду.
Тепер ставало зрозуміло, чому Романюк так поспішав забрати її посвідчення.
Йому не потрібно було знати всю операцію.
Йому достатньо було затримати людину, яка могла зупинити його дії.
І поки Марія сиділа в кайданках, колона отримувала час.
Саме тому він не перевірив посвідчення.
Саме тому він наказав пересунути машину.
І саме тому так упевнено говорив про «самозванку» перед колегами.
Але тепер у нього більше не залишалося головної переваги — часу.
— Група, слухайте уважно, — сказала Марія. — Не блокуйте першу машину. Нехай проходить.
— Прийнято.
— Другу зупиняємо на контрольній точці.
— А третю?
Марія подивилася на Анну.
— Третю беремо тільки після підтвердження, що жінки всередині.
Це був найнебезпечніший момент операції.
Якщо вони помиляться, водій зрозуміє, що пастка закривається.
Якщо поспішать, можуть поставити під удар тих, кого намагалися врятувати.
Колона наближалася.
Перша машина проїхала.
Друга пригальмувала.
Третя залишилася позаду.
Марія підняла руку.
— Зараз.
Група рушила.
Друга машина різко змінила напрямок.
Водій спробував прорватися між двома службовими автомобілями, але шлях уже був перекритий.
Третя машина теж зупинилася.
Марія вийшла першою.
Вона не кричала.
Не робила різких рухів.
Лише показала службове посвідчення й наказала водієві залишити руки на видноті.
За кілька секунд дверцята відчинилися.
У салоні справді були троє жінок.
Живі.
Перелякані.
Змучені.
Але живі.
Марія передала команду групі й одразу відійшла від машини.
Тепер головним питанням був не порятунок жінок.
Він уже відбувся.
Тепер потрібно було зрозуміти, наскільки глибоко Романюк був пов’язаний із людьми, які організували перевезення.
Через кілька годин його службове посвідчення вже лежало на столі начальника.
Те саме посвідчення Марії, яке він самовпевнено засунув у кишеню, стало першою річчю, що повернула контроль до рук людини, яку він вважав безпорадною.
Анна дала офіційне пояснення.
Марія підтвердила послідовність подій.
Але найважливішим залишався один факт.
Романюк не просто помилився щодо її особи.
Він зробив це в момент, коли будь-яка затримка могла дозволити злочинцям зникнути.
Його бажання показати владу над «самозванкою» фактично зруйнувало власне прикриття.
Коли начальник запитав Марію, чи хоче вона подати окрему скаргу на дії сержанта, вона не відповіла одразу.
Вона подивилася на футляр.
Той самий шкіряний футляр, який на початку дня був просто способом пред’явити посвідчення.
Тепер він лежав перед нею як нагадування про сім хвилин, які могли коштувати трьом жінкам свободи.
— Я хочу, щоб у матеріалах залишилася точна хронологія, — сказала Марія.
— І все?
Вона кивнула.
— Все інше вирішать ті, хто має це вирішувати.
Наступного ранку Марія знову взяла футляр із посвідченням.
Він виглядав так само.
Шкіра була потерта.
Захисна голограма відбивала світло.
Але тепер вона знала одну просту річ.
Документ не захищає людину від чужої самовпевненості.
Захищає те, що людина робить, коли ця самовпевненість намагається забрати в неї час.
І цього разу Марія не дала забрати його вдруге.
