Коли Дарина вийшла з донорського відділення після процедури, вона думала лише про одне: чи добре Андрію. Вона ще тримала ватний тампон на лікті й уявляла, як зайде до лікарняної палати, обійме його та скаже, що все буде добре.
Вона не знала, що за кілька хвилин почує розмову, яка змінить її ставлення до трьох років їхніх стосунків.
Шість годин тому їй зателефонував Максим і сказав, що Андрій потрапив в аварію. Нібито потрібні були донори крові. Даша навіть не стала довго розпитувати. Вона пам’ятала, як напередодні Андрій поїхав із друзями на закритий тренувальний майданчик за містом, тому повірила найгіршому.
— Андрій постраждав. Можеш просто приїхати?
Цих слів вистачило.
У дорозі вона отримала голосове повідомлення від нього. Голос звучав слабко, і від полегшення в неї защеміло всередині.
— Дашо, будь ласка, не ускладнюй. Якщо любиш мене — приїдь і здай кров.
Вона приїхала.
У донорському відділенні їй дали звичайну анкету. Коли Даша запитала, чи потрапить її кров саме Андрію, працівниця пояснила: кров надходить до загального запасу лікарні, а інформацію про конкретного пацієнта вона не може повідомити.
Цей момент міг би її насторожити.
Але вона думала не про підозри. Вона думала про людину, яку кохала.
Після процедури в неї трохи паморочилося в голові. Боліло місце уколу. Вона вже планувала, що принесе Андрію після виписки, чи потрібен йому одяг, чи варто залишитися поруч на ніч.
Повертаючись до ліфта, вона випадково звернула не в той коридор.
І побачила його палату.
Двері були прочинені.
Спочатку вона не зрозуміла, що відбувається.
Андрій сидів на ліжку. Усміхався. Листав телефон. На ньому був лікарняний халат, але під ним залишався звичайний одяг. Не було ні слідів аварії, ні видимих травм.
Біля вікна стояли Максим і Денис. Ще один хлопець тримав телефон і знімав розмову.
— Це вже дев’яносто шостий, — сказав хтось.
Даша завмерла.
Вона почула сміх.
Не хвилювання. Не полегшення. Саме сміх.
— А ідея з голкою була твоя? — запитав Денис.
— Ні. Максим придумав, — відповів Андрій.
Вони сміялися з того, що вона приїхала. З того, що повірила. З того, що зробила те, що, як вона думала, робить людина, яка любить.
— Вона плакала?
— У донорському центрі? Майже, — відповів Максим.
Потім Даша почула фразу, яка змусила її пригадати багато моментів із минулого.
Хлопці рахували не просто випадки. Вони рахували ситуації, коли Андрій перевіряв, наскільки далеко вона піде заради нього.
Браслет на річницю, який нібито загубився. Даша шукала його під дощем біля ресторану кілька годин. Потім Андрій сказав, що знайшов його в машині.
Ніч із повідомленням про термінову операцію, коли вона не спала до ранку біля телефону. Наступного дня він сказав, що сталася помилка, а потім сердився, що вона продовжувала ставити запитання.
Випускний, який ледь не зірвався через анонімне звинувачення в крадіжці частини проєкту. Даша збирала чернетки й файли, щоб довести своє авторство.
Тоді Андрій тримав її за руку на парковці, поки вона плакала.
Тепер вона почула, як Денис сміється з того моменту.
— Ви б бачили, як вона виправдовувалася, — сказав він.
Даша прикрила рот рукою.
Вона хотіла зайти всередину й запитати Андрія, як він міг дивитися на її біль і робити з цього гру.
Але замість цього вона відійшла.
За дверима вона почула ще одну деталь.
Залишилося три випадки.
Після цього Андрій мав повернутися до Вікторії Коваленко.
Колись Даша і Вікторія змагалися за велику танцювальну стипендію. У Вікторії були тренери, підтримка й можливості. У Даші були батьки в першому ряду та старий телефон із тріснутим екраном.
Перемогла Даша.
Вона знала, що Вікторія важко пережила поразку. Але не знала, що тоді та ще зустрічалася з Андрієм.
Через кілька місяців після конкурсу Андрій прийшов на її виступ. Він дочекався її біля виходу й сказав, що номер йому дуже сподобався.
Тоді це здавалося початком справжнього кохання.
Тепер усе виглядало інакше.
Даша вийшла на парковку й сіла на лавку. Вона дивилася на пов’язку на руці після донорства.
Саме тоді зателефонувала мама.
Вона сказала, що батько підтвердив переїзд. Наступного тижня вони їдуть, і для Даші теж є місце, якщо вона захоче.
Раніше Даша відмовлялася. Тут був Андрій. Тут була танцювальна студія, де вона викладала. Після кожної сварки вона переконувала себе, що потрібно просто пережити складний період.
Тепер вона тихо сказала:
— Мамо, здається, я поїду з вами.
Потім вона відкрила нотатки в телефоні й записала все, що почула.
Імена.
Історії.
Число дев’яносто шість.
Вона також вимкнула доступ до геолокації, якою Андрій наполягав користуватися у їхніх стосунках.
За хвилину прийшло повідомлення:
«Приходь завтра. Нам залишилося вирішити ще три речі».
А потім з’явилося інше повідомлення.
З робочої пошти.
Від її імені до ради фонду, який фінансував стипендії учнів її студії, було відправлено лист.
У ньому вона нібито визнавала відповідальність за зникнення коштів.
Лист пішов о 10:14.
Саме тоді, коли вона сиділа в донорському кріслі.
Підпис був не її.
Тоді Даша зрозуміла: це вже не просто жорстокий жарт.
Хтось намагався створити ситуацію, у якій вона не зможе швидко захиститися.
Вона повернулася до донорського відділення.
Працівниця впізнала її. Даша показала лист і попросила підтвердити час процедури.
Жінка відкрила журнал реєстрації.
Там були час приходу, початок процедури та момент завершення.
О 10:14 Даша справді була там.
Під наглядом персоналу.
Тепер у неї з’явився факт, який міг зруйнувати чужий план.
Але коли вона вже збиралася вийти, двері відділення відкрилися.
Зайшов Максим.
Він побачив її біля журналу й одразу зрозумів: щось пішло не так.
— Андрій сказав забрати тебе, — сказав він.
Даша спокійно подивилася на нього.
Уперше за весь цей день вона не виправдовувалася і не просила пояснень.
Вона лише поставила одне запитання:
— Максиме, хто придумав дев’яносто сьомий номер?
Його погляд ковзнув до журналу.
І тоді він зрозумів, що цього разу вони не все передбачили.
