Андрій Гуменюк повернувся додому після трьох днів відрядження, не маючи жодного зв’язку із зовнішнім світом. Він працював у службі безпеки транспортної компанії й думав лише про одне: як дружина Олена та шестирічна донька Міла зустрінуть його після повернення.
У дорожній сумці він привіз два подарунки.
Зелений шовковий шарф для Олени.
І ляльку для Міли.
Але замість теплого вечора вдома він побачив зовсім іншу картину.
Біля двору стояли похоронні квіти. На хвіртці була чорна стрічка. У вітальні, де ще недавно звучав голос його дружини, стояла її фотографія поруч із труною.
Мати Андрія, Людмила, зустріла його зі сльозами.
— Ти запізнився, Андрію. Олена померла майже три дні тому.
Він кілька секунд просто дивився на неї, ніби не міг зрозуміти сенс цих слів.
— Чому мені ніхто не подзвонив?
Людмила відповіла, що керівник нібито сказав: завдання не можна було переривати.
Але Андрій відчув, що щось не сходиться.
Його тітка Євгенія, яка займалася організацією похорону, одразу почала квапити всіх їхати на кладовище.
— В Олени останнім часом були емоційні проблеми, — сказала вона. — Чим довше ми будемо чекати, тим більше це зашкодить її пам’яті.
Ці слова мали змусити всіх мовчати.
Але батько Андрія не мовчав.
Микола після інсульту майже втратив мову й рухливість, проте його розум залишався ясним. Він різко вдарив лівою рукою по підлокітнику інвалідного крісла й почав показувати нагору, у бік третього поверху.
Саме тоді Міла вирвалася з рук бабусі.
— Бабуся бреше! Мама померла не просто так!
У кімнаті всі завмерли.
Дівчинка тремтіла, але трималася за батька.
— Дядько Гліб зламав мамині двері. Мама кричала. А бабуся забрала в неї телефон. Вони замкнули нас усередині!
Гліб одразу зблід.
Людмила спробувала пояснити це дитячим стресом.
— Вона сама не розуміє, що говорить.
Андрій опустився перед донькою на коліна.
— Міло, розкажи мені все, що пам’ятаєш.
Вона вчепилася в його куртку.
— Мама хотіла подзвонити тобі. Дядько Гліб не випускав її. Бабуся забрала телефон. Мама весь час просила допомоги.
Микола знову вдарив по кріслу.
Раз.
Ще раз.
Потім показав під подушку сидіння.
Євгенія підвищила голос:
— Андрію, припини. Спочатку поховай дружину. Сімейні проблеми зачекають.
Саме ця фраза змінила все.
Андрій більше не слухав пояснень.
Він узяв телефон і викликав екстрену службу.
Людмила схопила його за руку.
— Сімейні справи мають залишатися в сім’ї!
Андрій подивився їй прямо в очі.
— Підозріла смерть — це вже не сімейна справа.
За кілька хвилин до будинку приїхали правоохоронці.
Коли вони зайшли всередину, Євгенія відійшла в коридор і швидко написала комусь повідомлення.
Андрій встиг побачити чотири слова на екрані:
«Він щось почав підозрювати».
Гліб тихо рушив до сходів.
Андрій став перед ним.
— Нагору ніхто не піде.
Уперше за весь цей час Гліб виглядав справді наляканим.
Один із поліцейських помітив, як Микола знову тягнеться рукою до подушки крісла.
Він підійшов ближче.
— Ви хочете, щоб ми подивилися під сидінням? — запитав він.
Микола кілька разів швидко кивнув.
Людмила одразу зробила крок уперед.
— Не чіпайте його крісло. Він після інсульту, він може плутатися.
Андрій уже знав: батько не плутався.
Поки один правоохоронець попросив усіх залишатися в кімнаті, інший обережно підняв подушку.
Євгенія перестала друкувати повідомлення.
Гліб озирнувся від сходів.
Міла сховалася за батьком і тихо сказала:
— Тату, мама теж дивилася туди.
Андрій різко повернувся до неї.
— Коли?
— Того дня. Перед тим, як бабуся забрала телефон.
Це була перша деталь, яку дівчинка розповіла не одразу.
Поліцейський просунув руку глибше під сидіння.
Пальці натрапили на щось заховане.
Він повільно витягнув предмет, але одразу закрив його долонею від інших і подивився на напарника.
Після цього він попросив Андрія відвести Мілу в сусідню кімнату.
Усім іншим наказали залишатися на місцях.
Те, що знайшли під кріслом Миколи, змінило головне питання цієї справи.
Тепер потрібно було з’ясувати не тільки, що сталося з Оленою.
А й чому хтось так поспішав приховати правду до її похорону.
