За кілька хвилин після офіційного розлучення Артем сказав колишній дружині Ларисі забрати їхніх дочок. Він говорив так буденно, ніби йшлося не про двох дітей, а про речі, які більше не вписувалися в його нове життя.
«Забирай дівчат. Тепер у мене буде син».
Лариса не влаштувала сцени.
Вона лише закрила папку з документами й відповіла, що зрозуміла.
Одинадцять років шлюбу завершилися кількома підписами, чорнилом на папері та рішенням, яке Артем, схоже, вважав остаточним.
Але він не знав, наскільки багато всього вже змінилося.
О 10:16 Лариса востаннє підписала документи прізвищем Коваленко.
О 10:17 знову стала Ларисою Шевчук.
А о 10:21 почула від колишнього чоловіка, що тепер його головною турботою буде майбутній син.
Для Артема це звучало як початок нового життя.
Для Лариси — як остаточне підтвердження того, що вона більше не повинна витрачати сили на пояснення очевидного.
Їхнім донькам, Марті та Алісі, було дев’ять і сім років.
Увесь попередній тиждень Аліса малювала батькові листівку.
Вона була впевнена, що після розлучення татові буде сумно.
Дівчинка хотіла залишити йому щось тепле на пам’ять.
Артем, однак, уже думав про інше.
Він сказав, що Софії потрібен спокій, бо об одинадцятій у неї мало бути УЗД.
Уся його родина вже знала про майбутнього хлопчика.
Батько Артема навіть називав дитину спадкоємцем Коваленків.
Це особливо боляче звучало для Лариси, бо роками в родині чоловіка знаходили спосіб нагадати їй, що вона народила лише дочок.
Її роботу теж ніхто особливо не сприймав серйозно.
Рідні Артема знали тільки, що вона служить.
Свекруха називала це державною службою.
Його батько колись жартував, що Лариса, мабуть, цілими днями перекладає папери для людей у формі.
Лариса ніколи не пояснювала більше, ніж мала право пояснювати.
Частина її роботи була службовою інформацією.
Іншу частину вона просто не вважала за потрібне комусь доводити.
Артем цього не зрозумів.
Він також не поцікавився подробицями домовленості щодо дітей, яку сам підписав кілька тижнів тому.
Там було чітко передбачено, що Лариса має право переїхати разом із дочками у зв’язку з новим призначенням.
Його підпис стояв саме там, де вимагалася згода другого з батьків.
Для нього це були чергові документи.
Для Лариси — можливість почати наступний етап життя без необхідності просити дозволу на кожен крок.
«Ти сьогодні забереш дівчат?» — запитав Артем.
«Так».
«Добре. Софії зараз потрібен спокій».
Лариса подивилася на нього уважніше.
«Ти не хочеш попрощатися з доньками?»
Він насупився.
Наче це питання лише заважало його планам.
«Зателефоную потім».
Потім.
Одне слово, яким можна було відкласти зустріч із власними дітьми.
Лариса більше нічого не сказала.
Паспорти дівчат уже лежали в її багажі.
Основні речі були відправлені заздалегідь.
О 16:40 вони мали вилетіти службовим рейсом до місця її нового призначення за межами країни.
Артем сам дав на це згоду.
Він просто не прочитав те, що підписував.
«Прощавай, Артеме».
«Не драматизуй».
Лариса вийшла, не відповідаючи.
За кілька годин вона вже була на закритому службовому об’єкті.
Телефон завібрував.
Артем.
Потім ще раз.
І ще.
На четвертий дзвінок вона відповіла.
«Де ти?»
«Зайнята».
Його наступні слова змінили все.
«Мені потрібно тебе побачити. Дитина може бути не моя».
Лариса завмерла.
Під час обстеження з’ясувалося, що термін вагітності Софії приблизно на чотири тижні більший, ніж вона казала Артему.
І ці чотири тижні мали значення.
У відповідний період Артем перебував у Франкфурті.
Без Софії.
Ще кілька годин тому його родина святкувала майбутнього спадкоємця.
Тепер сам Артем не знав, чи має право називати дитину своїм сином.
А потім сталося те, чого він явно не очікував.
Повз Ларису пройшов офіцер.
«Полковник».
Лариса коротко кивнула.
На іншому кінці телефону запала пауза.
«Тебе щойно назвали полковником?»
«Так».
«Ти… полковник?»
«Ти знав, що я служу».
«Я думав, ти займаєшся адміністративною роботою».
«Ні, Артеме. Ти сам так вирішив».
Він помилився не лише щодо її роботи.
Він помилився щодо того, наскільки добре знає жінку, з якою прожив одинадцять років.
«Куди ти їдеш?» — запитав він.
«Я не обговорюю своє призначення телефоном».
«Я твій чоловік».
«Ні».
Вона подивилася на час.
«Ти перестав бути моїм чоловіком чотири години тому».
Цього разу його голос змінився.
«Ларисо… Софія збрехала мені щодо терміну».
Він уже не говорив про нове життя так упевнено.
Не говорив про спадкоємця.
Не згадував урочисто про сина.
Його цікавило лише одне.
Чи була дитина, яку його сім’я вже встигла прийняти за майбутнього спадкоємця, справді його?
За скляною перегородкою Лариса бачила Марту й Алісу.
Дівчата сиділи поруч із рюкзаками.
Аліса щось показувала сестрі.
Можливо, ту саму листівку, яку так і не встигла подарувати батькові.
Лариса ще не знала, що саме Артем зробить далі.
Але вона вже бачила головну зміну.
Чоловік, який кілька годин тому спокійно відмовився від двох дочок заради майбутнього сина, тепер сам опинився перед питанням, на яке не міг відповісти.
Чи був цей хлопчик взагалі його?
І поки Артем намагався зрозуміти правду про вагітність Софії, Лариса готувалася до наступного кроку.
До вильоту залишалося зовсім мало часу.
А потім Артем нарешті згадав про документ, який власноруч підписав.
«Ти не можеш просто забрати їх».
«Я нічого не роблю просто так. Ти підписав документи».
За склом Марта вже застібала рюкзак Аліси.
Саме тоді Артем сказав фразу, після якої Лариса зрозуміла: він спробує зупинити їхній від’їзд.
Але цього разу рішення мало залежати не від його бажання, а від документа, який він сам погодив кілька тижнів тому.
