О 2:07 ночі Данило Гайдук почув дзвінок, який міг би залишитися просто чужою помилкою.
Його квартира вже спала.
На дивані після зміни сидів чоловік у робочому одязі, з руками, на яких ще залишилися сліди машинної змазки.
Він працював промисловим електриком, сам виховував десятирічну доньку Лілію і давно звик, що нічні дзвінки рідко приносять добрі новини.
Чотири роки тому саме вночі він сидів біля лікарняного ліжка своєї дружини Марини, яка боролася з раком.
Тому, коли телефон знову задзвонив серед ночі, він прокинувся одразу.
У слухавці був жіночий голос.
— Маркусе… будь ласка. Я в лікарні. Палата 608. Я не хочу бути сама.
Данило спершу подумав, що це помилка.
— Ви не туди подзвонили.
У відповідь настала коротка тиша.
А потім він почув плач.
— Маркус?
— Ні. Мене звати Данило.
Жінка почала вибачатися, але її дихання видало більше, ніж слова.
Вона була налякана.
І цей страх Данило вже колись чув.
Саме так дихала Марина в останні ночі, коли він не міг нічого змінити, але міг залишатися поруч.
— Я не Маркус, — тихо сказав він. — Але я можу приїхати. Просто дочекайтеся мене.
Через двадцять хвилин він уже їхав до лікарні, сам не розуміючи, навіщо це робить.
Після смерті дружини він не заходив у лікарняні коридори.
Але фраза «я не хочу бути сама» не давала йому повернутися додому.
На шостому поверсі його чекала жінка з палати 608.
Їй було трохи за тридцять.
Вона лежала під крапельницями, бліда, у м’якій хустці, яка приховувала більшу частину волосся.
Вона подивилася на нього і одразу зрозуміла.
— Ви не Маркус.
— Я попереджав.
Вона тихо усміхнулася.
— Тоді я офіційно найнещасливіша жінка в цьому місті. Рената Коваль.
Для Данила це прізвище було знайоме.
Коваль була єдиною донькою засновника великої компанії, яка працювала у сфері технологій і зв’язку.
Але цієї ночі перед ним була не мільярдерка.
Перед ним була людина, яка залишилася сама.
Її хлопець Маркус пішов майже одразу після того, як лікарі повідомили про діагноз.
Через важке захворювання крові її організм майже перестав виробляти необхідні клітини.
Лікування не давало потрібного результату.
Потрібна була трансплантація, а тієї ночі ще й піднялася температура через інфекцію.
Лікарка попросила Данила залишитися.
Рената сама не розуміла, чому саме він.
— Чому ви тут? — запитала вона.
Данило сів поруч.
— Бо колись я теж був людиною, яка сиділа сама біля лікарняного ліжка.
Цієї ночі вони говорили до ранку.
Данило розповів про Лілію, яка любила малювати схеми дротів і намагалася ремонтувати все, що ламалося вдома.
Рената розповіла про батька, компанію з тисячами працівників і раду директорів, яка використала її хворобу як шанс забрати контроль.
— Коли хворієш, люди починають зникати, — сказала вона. — Друзі. Партнери. Навіть близькі дивляться так, ніби тебе вже немає.
Данило залишився до світанку.
Рената пережила ту ніч.
Він думав, що на цьому дивна історія завершилася.
Але через кілька днів біля його майстерні зупинився дорогий автомобіль.
Чоловік у костюмі передав йому конверт.
Усередині було запрошення від Ренати.
Наступного дня Данило сидів у великому будинку жінки, яку випадково почув серед ночі.
І тоді вона сказала те, у що він спочатку не повірив.
— Я хочу найняти вас на шість місяців.
— Для чого?
Рената подивилася прямо на нього.
— Ви будете зображати мого партнера.
Данило навіть засміявся.
Але вона не жартувала.
— Я заплачу вам дванадцять мільйонів доларів.
Його усмішка зникла.
Рената пояснила, що їй не потрібен роман і не потрібна красива історія для преси.
Їй потрібна людина поруч.
Хтось, кого рада директорів не зможе назвати частиною старої системи.
Хтось, хто не залежить від її грошей і влади.
Усі навколо неї мали власні інтереси.
Юристи працювали за контрактами.
Керівники залежали від посад.
Працівники боялися втратити місце.
А Данило просто приїхав серед ночі до незнайомої жінки, бо не хотів, щоб вона померла на самоті.
Саме це зробило його для неї найнадійнішою людиною.
Він не взяв конверт одразу.
— Чому я?
Рената відповіла без паузи.
— Саме тому, що ви питаєте.
Вона пояснила, що рада директорів уже готувала рішення про її усунення.
Її хворобу хотіли використати як доказ того, що вона більше не здатна керувати компанією.
Але Данило все одно сумнівався.
У нього була донька.
Була робота.
Було життя, яке він не хотів перетворювати на виставу навіть за величезні гроші.
— Шість місяців, — сказала Рената. — І рішення тільки за вами.
Він уже майже збирався відмовитися.
Але тоді вона сказала те, що змінило все.
— Перед тим як сказати «ні», ви повинні знати одну річ.
Рената подивилася на телефон, з якого колись випадково набрала номер Маркуса.
— Є причина, чому саме той дзвінок привів мене до вас.
І ця причина була пов’язана не лише з самотністю тієї ночі.
Вона могла пояснити, чому Маркус зник.
Чому рада директорів поспішала.
І чому дванадцять мільйонів були не платою за роль.
А спробою зупинити зраду, яка коштувала значно більше.
