Катеринині кроки зупинилися просто за дверима моргу, і я відчув, як Василь притиснув край простирадла до мого плеча, нагадуючи без слів: не рухайся.
— Відчиніть, — сказала сестра.
Наталія відповіла першою.
— Катю, нам треба поговорити.
— Говорити будемо після того, як я побачу брата.
— У цьому немає сенсу.
— Для мене є.
Я чув, як Богдан щось прошепотів Наталії.
Потім вона різко сказала:
— У нас із тобою була домовленість!
Катерина замовкла.
Моє серце вдарило ще раз.
Я не знав жодної домовленості між ними.
Ні про похорон.
Ні про кремацію.
Ні про мої документи.
— Була, — нарешті відповіла Катерина.
Я відчув, як у грудях усе стислося.
— Тоді виконай її, — сказала Наталія.
— Ні.
Одне слово.
— Що?
— Я сказала: ні.
Голос Катерини став холодним.
— Наша домовленість була в тому, що я не втручатимусь у ваше весілля й не скажу Андрієві про те, що дізналася минулого тижня.
У мене перестало вистачати повітря.
Наталія різко відповіла:
— Ти обіцяла!
— Бо ти сказала, що це стосується боргів Богдана й не має жодного стосунку до Андрія.
— Так і є.
— Тоді чому мій брат опинився мертвим наступного ранку?
Тиша.
Василь дуже повільно відсунувся від столу.
Я зрозумів, що слухає так само уважно, як і я.
— Катерино, — сказав Богдан, — не роби висновків із того, чого не розумієш.
— Я розумію достатньо.
— Ні.
— Я бачила документи.
Мене пронизав холод.
Які документи?
— Які саме? — запитала Наталія.
— Ті, які ти забрала з офісу Андрія.
Тепер мовчали вже обоє.
Катерина продовжила:
— І ті, де прізвище твого першого чоловіка стоїть поруч із виплатою після його смерті.
Під простирадлом я розплющив очі.
Першого чоловіка?
Наталія казала, що ніколи раніше не була заміжня.
Принаймні мені.
Принаймні весь той час, поки ми були разом.
— Катю, — тихо сказала Наталія, — ти не знаєш, що бачила.
— Тоді поясни.
Ніхто не відповів.
Катерина підійшла ближче.
Я почув клацання ручки.
Двері відчинилися.
Світло з коридору проникло крізь тканину простирадла.
— Зачекайте, — сказав Василь.
— Я його сестра.
— Я знаю.
— Тоді відійдіть.
Василь не рухався.
— Пані Катерино, тут зараз проводяться службові процедури.
— Я хочу побачити брата.
— Не зараз.
— Чому?
Він зробив паузу.
І ця пауза була небезпечною.
Наталія помітила.
— Що тут відбувається?
Богдан підійшов ближче.
— Чому ви її не підпускаєте?
Василь відповів одразу:
— Бо документи на кремацію ще не підтверджені остаточно.
— Ми вже все підписали, — сказала Наталія.
— Ви подали заяву.
— І?
— Це не те саме.
Богдан вилаявся.
Катерина зробила ще один крок.
Я чув її дихання вже зовсім поруч.
— Василю, — сказала вона тихіше, — я тільки хочу попрощатися.
Він мовчав.
Я знав сестру.
Знав, що наступної секунди вона просто відсуне його.
Так і сталося.
Її пальці торкнулися простирадла.
Я затримав подих.
Василь різко схопив її за зап’ясток.
— Не тут.
Катерина завмерла.
— Заберіть руки.
— Будь ласка.
Його голос змінився.
Щось у ньому змусило її зупинитися.
— Пані Катерино, якщо ви справді хочете допомогти братові, зараз просто вийдіть у коридор.
Пауза.
Я майже фізично відчував, як сестра намагається зрозуміти.
Василь додав:
— І не ставте жодного запитання.
Тиша стала густою.
Потім Катерина сказала:
— Добре.
Наталія одразу втрутилася:
— Що означає «добре»?
— Те, що я почула.
Катерина вийшла.
Василь зачинив двері.
За кілька секунд я почув, як вона сказала:
— Наталіє, ти підеш зі мною.
— Куди?
— Поговоримо в адміністратора.
— Я нікуди не піду.
— Тоді я викликаю поліцію просто зараз.
Богдан розсміявся.
— Через що? Твій брат помер. Це трагедія, але не злочин.
Катерина відповіла:
— Тоді тобі нема чого боятися.
Пішли кроки.
Спочатку її.
Потім, після короткої затримки, Наталії.
Богдан вилаявся й рушив слідом.
Коли стало тихо, Василь зірвав із мене простирадло.
— Дихайте.
Я вдихнув так різко, що закашлявся.
— Ви чули? — прошепотів він.
— Перший чоловік.
— Так.
Я спробував сісти.
Тіло ще було слабке.
— Допоможіть.
Василь підхопив мене під спину.
— Повільно.
Я сів на металевому столі.
Подивився на бирку на нозі.
Своє ім’я.
Час смерті.
Причина — поки що не визначена.
Я був офіційно мертвий.
— Телефон, — сказав я.
— Ваші речі забрали.
— Хто?
— Дружина.
Звісно.
— А ваш?
Василь дістав старий кнопковий телефон.
— Камери тут є?
— У коридорі.
— Усередині?
— Ні.
— Добре.
Він насупився.
— Чому добре?
— Бо якщо Наталія зрозуміє, що я живий, вона змінить історію.
Я згадав Валерію.
Донька була в подруги.
Так ми домовилися на першу шлюбну ніч.
Я мав забрати її наступного дня.
Якби Наталія вже комусь повідомила про мою смерть, Валерія могла бути сама з цією новиною.
— Мені треба подзвонити сестрі.
— Вона за дверима з вашою дружиною.
— Тоді дочці.
— Ви впевнені?
Я вже набирав номер по пам’яті.
Валерія відповіла після третього гудка.
— Алло?
Її голос був сонний.
Живий.
Звичайний.
Я мало не заплакав.
— Доню.
Тиша.
— Тату?
— Так.
— Де ти?
— Усе добре.
Це була брехня.
Але потрібна.
— Ти ж мав забрати мене о десятій.
— Знаю.
— Наталія написала тітці Каті, що тобі стало погано.
Я заплющив очі.
— Що саме написала?
— Що тебе забрали в лікарню.
Не про смерть.
Ще ні.
Отже, вона чекала кремації.
Чекала моменту, коли правду вже не можна буде перевірити.
— Слухай мене уважно, — сказав я. — Залишайся у Софії.
— Тату, ти мене лякаєш.
— Я знаю.
— Ти в лікарні?
Я подивився на металеві столи.
— Так.
Технічно.
— Я приїду.
— Ні.
— Але…
— Валеріє, будь ласка.
Мій голос зламався.
— Зараз просто зроби те, що я прошу.
Вона замовкла.
— Добре.
— Нікому, крім тітки Каті, не кажи, що говорила зі мною.
— Чому?
— Я поясню.
— Тату.
— Так?
— Ти точно живий?
Мене пробило холодом.
— Чому ти це питаєш?
— Наталія написала мені вночі дивне повідомлення.
— Яке?
— Що якщо щось станеться, я повинна пам’ятати, що ти мене любив.
Я заплющив очі.
— Зроби скріншот.
— Навіщо?
— Просто зроби.
— Добре.
— І залишайся там.
Я завершив дзвінок.
Василь дивився на мене.
— Вона писала дитині заздалегідь?
— Схоже.
— Це вже серйозно.
— Усе це серйозно.
Я простягнув йому телефон.
— Подзвоніть поліції.
Василь підняв брови.
— Ви не хочете спочатку сестрі?
— Ні.
Я подивився на двері.
— Якщо Катерина справді знає про попереднього чоловіка, поліція має почути це не після того, як Наталія зникне.
Василь набрав номер.
Коротко пояснив ситуацію.
Не все.
Лише головне.
Пацієнта помилково визнано померлим.
Є підозрілі вимоги щодо швидкої кремації.
Можливе отруєння.
Людина жива й потребує негайного медичного огляду.
Після дзвінка він сказав:
— Вам потрібен лікар.
— Так.
— Зараз.
— Так.
Він уже рушив до дверей.
— Василю.
— Що?
— Не кажіть Наталії.
Він кивнув.
— Не скажу.
За кілька хвилин мене перевели в закрите службове приміщення.
Прийшов лікар.
Потім ще один.
Мене оглядали.
Міряли тиск.
Брали кров.
Ставили запитання.
Я відповідав повільно.
Останнє, що пам’ятаю.
Весільний зал.
Келих.
Гіркий присмак наприкінці.
Потім слабкість.
Світло.
Темрява.
— Алкоголь? — запитав лікар.
— Один келих шампанського.
— Інші препарати?
— Ні.
— Серцеві проблеми?
— Ні.
Він переглянув картку.
— Вас привезли без свідомості.
— Хто?
— Швидка.
— Звідки?
— З готелю, де було весілля.
— Хто викликав?
Він подивився в запис.
— Ваша дружина.
Я засміявся.
Лікар здивувався.
— Що?
— Нічого.
Наталія сама викликала швидку.
Логічно.
Якщо хотіла, щоб смерть виглядала природною.
Я мав померти офіційно.
У лікарні.
Під наглядом.
Не на підлозі весільного номера.
— Чому мене визнали мертвим?
Лікар насупився.
— Це треба окремо перевіряти.
Я більше не питав.
Поліція приїхала швидше, ніж я очікував.
Мене попросили не виходити.
Один із детективів сів навпроти.
— Пане Андрію, ми поки не знаємо, що саме сталося.
— Я теж.
— Але ви кажете, що дружина наполягала на кремації без розтину.
— Так.
— Ви чули особисто?
— Так.
— І розмову про келих?
— Так.
Я повторив дослівно.
«Коли його кремують, усе одно вже нічого не доведуть».
Детектив перестав писати.
— Ви впевнені в цій фразі?
— Абсолютно.
— Ви знаєте, де келих?
— Ні.
— Хтось із гостей міг забрати?
Я згадав весілля.
Сто п’ятдесят людей.
Офіціанти.
Фотографи.
Декоратори.
— Можливо.
— Ми перевіримо.
Я нахилився.
— Моя сестра сказала щось про першого чоловіка Наталії.
— Вона вже дає пояснення.
— Вона знала?
— Частково.
— Що саме?
Детектив похитав головою.
— Поки що я не можу обговорювати її свідчення.
Це мене розлютило.
Але я розумів.
— А Наталія?
— Вона в будівлі.
— Вона знає, що я живий?
— Ні.
Мені стало легше.
— Богдан?
— Також ні.
— Добре.
Детектив подивився на мене.
— Ви розумієте, що якщо вони справді причетні, їхня реакція після новини може бути важливою.
— Розумію.
— Тоді поки що залишайтеся тут.
Я кивнув.
Через годину мене перевели до лікарняної палати.
Не через двері, якими користувалися відвідувачі.
Усе відбувалося тихо.
Тим часом поліція вилучала записи.
Документи.
Мій одяг.
Зразки крові.
Камери з готелю.
Я лежав і думав про келих.
Чому він був настільки важливий?
Якщо щось додали в напій, залишки могли лишитися на склі.
Відбитки.
Сліди речовини.
І саме тому Наталія наказала Богданові його знайти.
Ближче до вечора прийшла Катерина.
Коли вона зайшла й побачила мене, то зупинилася в дверях.
Не сказала нічого.
Потім закрила рот долонею.
— Андрію.
Я сів.
Вона зробила два кроки.
І заплакала.
— Ти живий.
— Схоже на те.
Вона вдарила мене долонею по плечу.
Не сильно.
— Ідіот.
— За що?
— Я годину думала, що тебе більше немає.
Потім обійняла.
Обережно.
— Василь сказав тобі?
— Ні.
— Поліція.
Вона відступила.
— Чому ти не сказав мені сам?
— Ти стояла поруч із Наталією.
— Я могла…
— Я не знав, кому вірити.
Це її вдарило.
— Через домовленість?
— Так.
Вона сіла.
— Я поясню.
— Будь ласка.
Катерина вдихнула.
— Тиждень тому я зайшла до твого офісу.
— Навіщо?
— Хотіла взяти копію документа по маминій старій ділянці.
— Добре.
— У твоєму столі була папка Наталії.
— У моєму столі?
— Так.
Я насупився.
— Вона не працює в компанії.
— Знаю.
Катерина продовжила:
— Я побачила договір страхування.
— Мій?
— Ні. Її колишнього чоловіка.
Я відчув, як у животі все стискається.
— Вона була заміжня.
— Так.
— Хто він?
— Павло Черненко.
Ім’я нічого мені не казало.
— Коли?
— Шість років тому.
— Вона сказала, що ніколи не була заміжня.
— Знаю.
Катерина дістала телефон.
— Я сфотографувала кілька сторінок.
Вона показала.
Свідоцтво про шлюб.
Страховий поліс.
Дата смерті.
Через одинадцять місяців після весілля.
Причина — раптова серцева недостатність.
Кремація — наступного дня.
Я перестав гортати.
— Наступного дня?
— Так.
— Розтин?
— Не було.
Я підняв очі.
— Хто був вигодонабувачем?
— Наталія.
Сума була великою.
Не такою, щоб збагатитися на покоління.
Але достатньою для початку нового життя.
— Богдан?
— У кількох документах проходив як свідок і представник родини.
Я віддав телефон.
— Що ти зробила?
— Подзвонила Наталії.
— Чому не мені?
Катерина закрила очі.
— Це була моя помилка.
— Велика.
— Я знаю.
Вона не сперечалася.
— Наталія сказала, що Павло був тяжко хворий, але не хотів, щоб про це говорили.
— І ти повірила?
— Не одразу.
— А потім?
— Вона сказала, що папери випадково опинилися у твоєму столі, бо Богдан передавав їй старі документи.
— Що за домовленість?
— Я сказала, що поговорю з тобою після весілля.
— Чому після?
— Бо вона благала не руйнувати церемонію через стару сімейну історію, яка, за її словами, не мала до тебе стосунку.
Я відчув злість.
— І ти погодилася.
— На двадцять чотири години.
— Катю.
— Знаю.
— Ні.
Я потер обличчя.
— Якби я не прокинувся…
Вона зблідла.
— Не кажи.
— Якби не Василь…
— Я знаю.
Вона плакала.
— Я знаю.
Цього разу я замовк.
Катерина не була частиною плану.
Була винна в іншому.
Відклала незручну правду, бо не хотіла робити сцену перед весіллям.
Знайомо.
Усі ми іноді переконуємо себе, що завтра буде зручніше сказати правду.
Іноді завтра може не настати.
— Де келих? — запитав я.
Катерина витерла очі.
— Не знаю.
— Треба знайти.
— Поліція вже шукає.
Наступні кілька годин були нескінченними.
Потім детектив повернувся.
Його обличчя нічого не видавало.
— У нас є новини.
Я сів.
Катерина залишилася поруч.
— Келих знайшли.
Я відчув, як напружуються плечі.
— Де?
— У коробці з посудом, яку офіціанти винесли на склад готелю.
Я видихнув.
— Богдан не встиг.
— Ні.
— Є щось на ньому?
— Лабораторія працює.
— Але?
Він поставив перед собою блокнот.
— На відео є момент, який нас цікавить.
— Який?
— Богдан підходить до вашого столу перед тостом.
Моє серце прискорилося.
— І?
— Щось робить із келихом.
Катерина стиснула мою руку.
— Видно що?
— Не достатньо чітко, щоб робити висновок лише з відео.
— А Наталія?
— Стоїть поруч.
— Дивиться?
— Так.
У кімнаті стало тихо.
— І вона знала про першого чоловіка.
— Так.
— Та сама схема?
Детектив підняв руку.
— Не поспішайте.
— Він теж був кремований наступного дня.
— Це ми вже перевіряємо.
— Без розтину.
— Так.
— Вона отримала страховку.
— Так.
— Богдан був поруч.
— Так.
— Що ще вам потрібно?
Детектив спокійно сказав:
— Докази.
Я замовк.
Він мав рацію.
Моя лють не була доказом.
Збіг — навіть моторошний — теж.
— Що показала моя кров?
— Попередні результати виявили речовину, яка могла спричинити глибоке пригнічення свідомості та життєвих показників.
— Отрута?
— Я не буду вживати це слово до остаточного висновку.
— Але це не мало бути в моєму організмі?
— Ні.
Оце було достатньо.
— А келих?
— Якщо там буде той самий слід, ситуація зміниться.
Він підвівся.
— Поки що не контактуйте з Наталією.
— Вона питає про мене?
— Вимагає завершити процедури.
Катерина вилаялася.
Я не відчув нічого.
Не болю.
Не здивування.
Наче Наталія вже стала чужою.
Наступного ранку прийшла Валерія.
Коли побачила мене, заплакала.
Я теж.
Не зміг стриматися.
Вона кинулася обіймати.
— Тату, що сталося?
— Я ще сам не все знаю.
— Наталія хотіла тебе вбити?
Катерина повернула голову.
Я завмер.
— Хто тобі це сказав?
— Ніхто.
Валерія витерла очі.
— Я не дурна.
Їй було п’ятнадцять.
І в той момент вона виглядала старшою.
— Поліція забрала її?
— З нею розмовляють.
— Богдана теж?
— Так.
Валерія стиснула мою руку.
— Я ніколи його не любила.
— Це зараз неважливо.
— А Наталію любила.
Оце було боляче.
Вона дивилася в підлогу.
— Вона казала, що стане мені мамою.
Я не знав, що відповісти.
Тому сказав правду.
— Мені дуже шкода.
— Тобі нема за що.
Це сказала моя донька.
П’ятнадцятирічна дитина.
А я мало не розплакався знову.
Того дня лабораторія підтвердила слід тієї самої речовини на внутрішній поверхні кришталевого келиха.
Не на інших келихах.
На моєму.
Поліція перестала говорити про «можливе непорозуміння».
Богдана затримали першим.
Наталію — невдовзі після нього.
Я не був присутній.
Не хотів.
Катерина була.
Пізніше сказала, що Наталія до останнього питала:
— Андрія вже кремували?
Не «що з ним».
Не «чи він справді помер».
Саме це.
Я більше не потребував пояснень.
Але найгірше чекало попереду.
Через кілька тижнів слідчі повернулися до смерті Павла Черненка.
Його тіло давно було кремоване.
Жодних зразків не залишилося.
Це означало, що довести те саме щодо нього було набагато важче.
Але залишилися документи.
Страховка.
Банківські перекази.
Листування.
І старий запис із приватної клініки, де лікар колись зазначив, що Павло не мав підтвердженої серцевої недостатності за кілька місяців до смерті.
Той запис сам по собі нічого не доводив.
Але поруч із моєю історією він перестав виглядати випадковим.
Слідчі знайшли ще одну річ.
За два дні до смерті Павла Богдан шукав інформацію про препарати, які можуть різко пригнічувати життєві показники.
Через шість років — схожі запити знову з’явилися на іншому пристрої, яким він користувався.
Я сидів у кабінеті детектива й слухав.
— Тобто я справді був не перший.
— Ми поки не можемо юридично стверджувати це щодо Павла.
— Але ви так думаєте.
Він не відповів.
Йому й не треба було.
— Навіщо їм я?
— Гроші, ймовірно, були частиною мотиву.
— Частиною?
— Ваш шлюб змінив кілька фінансових і спадкових умов.
Я знав.
Після весілля Наталія ставала однією з осіб, які могли претендувати на частину активів у разі моєї смерті.
Не на все.
Валерія залишалася головною спадкоємицею.
І саме ця деталь налякала мене найбільше.
— Валерія.
Детектив кивнув.
— Ми це врахували.
— Вони могли…
— Поки немає доказів, що планували щось щодо вашої доньки.
— Але вона заважала б.
— Юридично — так.
Я відчув нудоту.
— Я хочу змінити всі документи.
— Зробіть це через адвоката.
— Сьогодні.
— Правильно.
Я вийшов звідти іншою людиною.
Не тому, що став мудрішим.
Просто після того, як прокидаєшся в морзі й дізнаєшся, що дружина планувала твою кремацію, поняття «потім» втрачає привабливість.
Я переписав заповіт.
Перевірив страхування.
Обмежив доступ до компанії.
Змінив паролі.
Скасував довіреності.
І найважливіше — поставив Валерію під захист тих людей, яким справді довіряв.
Катерина сиділа поруч із адвокатом.
— Ти впевнений, що хочеш залишити мене резервною опікункою?
Я подивився на неї.
— Так.
— Після того, що я зробила?
— Ти зробила помилку.
— Я могла сказати тобі раніше.
— Могла.
Вона кивнула.
Я не пом’якшував.
— І я не забуду.
Її очі опустилися.
— Але ти прийшла в морг і зупинила кремацію.
Вона підняла голову.
— Це не стирає перше.
— Ні.
— Тоді чому?
Я подумав.
— Бо довіра — це не віра в безпомилковість.
Вона мовчала.
— Це знання, що коли людина помилиться, вона не зробить вигляд, ніби нічого не сталося.
Катерина заплакала.
Через кілька місяців справа пішла до суду.
Я не описуватиму кожне засідання.
Не тому, що вони неважливі.
А тому, що вони були майже протилежністю тієї ночі в морзі.
Повільні.
Формальні.
З документами.
Експертами.
Протоколами.
Ніхто не кричав:
«Я все знаю».
Кожну річ треба було довести.
Слід речовини в келиху.
Записи камер.
Розмову про кремацію.
Документи.
Страхування.
Повідомлення.
Листування між Наталією й Богданом.
Найсильнішим виявилося одне коротке повідомлення, яке Богдан надіслав їй після того, як мене забрала швидка:
«Якщо до ранку не прокинеться, головне — не допустити розтину».
Я сидів у залі й дивився на екран.
Не відчув тріумфу.
Лише втому.
Наталія майже не дивилася на мене.
Коли все закінчилося, я вийшов надвір із Валерією.
Вона тримала мене під руку.
— Тату.
— Що?
— Ти тепер ніколи не одружишся?
Я засміявся.
Справжнім сміхом.
Уперше за довгий час.
— Можливо.
— Я серйозно.
— І я.
— Тобі треба терапія.
Я подивився на неї.
— Тобі п’ятнадцять.
— І?
— Нічого.
Вона мала рацію.
Я пішов.
Не тому, що зі мною було «щось не так».
А тому, що після такого мозок починає шукати небезпеку навіть у звичайних речах.
Келих.
Запах шампанського.
Біле простирадло.
Холодний метал.
Одного разу я прокинувся серед ночі, бо кондиціонер зробив кімнату занадто холодною.
Не міг дихати.
Секунду був упевнений, що знову лежу там.
У морзі.
Під простирадлом.
Тоді Валерія постукала у двері.
— Тату?
— Я тут.
— Я теж.
Саме так ми й жили перший рік.
Не героїчно.
Просто повертали одне одному відчуття звичайного життя.
Катерина приходила щонеділі.
Василя я знайшов через кілька тижнів після завершення справи.
Запросив на вечерю.
Він відмовився.
— Навіщо?
— Ви врятували мені життя.
— Я просто помітив, що небіжчик дихає.
— Василю.
— Добре.
Він засміявся.
— Але без урочистостей.
Ми зустрілися в маленькому кафе.
Я приніс йому подарунок.
Не гроші.
Він би не взяв.
Кришталевий келих.
Новий.
Без гравіювання.
Василь подивився на мене.
— Дуже дивний подарунок.
— Знаю.
— Чому келих?
Я взяв свій.
— Бо хочу перестати боятися предмета.
Він подумав.
Потім підняв келих.
— За живих?
— За живих.
Ми випили.
До останньої краплі.
Цього разу я сам бачив, що налили всередину.
Минув ще рік.
Весільну обручку я довго не знімав.
Не через Наталію.
Навпаки.
Вона стала нагадуванням про те, як легко я сплутав довіру з відсутністю запитань.
Одного ранку Валерія побачила кільце.
— Чому ти досі його носиш?
Я подивився.
— Не знаю.
— То зніми.
Просто.
Наче мова про годинник.
Я засміявся.
— Отак?
— А як іще?
Я зняв.
Поклав на стіл.
І нічого не сталося.
Світ не змінився.
Наталія не перестала бути частиною минулого.
Весілля не зникло.
Морг не зник.
Просто палець став вільний.
Того вечора я дістав коробку з весільними речами.
Там лежала копія фотографії.
Я стою з келихом.
Наталія поруч.
Богдан трохи позаду.
Усі усміхаються.
Раніше я дивився й шукав знаки.
Погляд.
Руку.
Щось, що мав помітити.
Тепер перестав.
Минуле не завжди чесно попереджає.
Іноді людина поруч просто добре бреше.
Я поклав обручку в коробку.
Закрив.
Валерія стояла у дверях.
— Викинути?
— Ні.
— Чому?
Я подумав.
— Бо це сталося.
— Логічно.
— Дякую за схвалення.
Вона знизала плечима.
— Тільки не став її на камін.
— Не буду.
Потім вона побачила новий келих, який я залишив на полиці після вечері з Василем.
— А це?
— Інша історія.
— Хороша?
Я взяв келих у руку.
Світло пройшло крізь скло.
Звичайний предмет.
Нічого більше.
— Так.
— Чому?
Я поставив його назад.
— Бо цього разу я знаю, чим вона закінчилася.
Валерія закотила очі.
— Ти знову говориш загадками.
— Це вік.
— Тобі сорок сім.
— Саме так.
Вона пішла.
Я залишився біля полиці.
На пальці більше не було обручки.
У шафі лежала лікарняна бирка, яку я колись хотів спалити, але не зміг.
А на полиці стояв чистий келих.
Не той, з якого почалася моя смерть.
Той, з якого я одного дня знову навчився пити без страху.
І вперше після того весілля я дивився на нього й бачив лише скло.
