Телефон у руці Андрія показував фотографію, зроблену за три тижні до смерті його дружини. На знімку була я. Моє обличчя. Мої очі. І дата, яку я не могла пояснити, бо за власними спогадами тоді ще навіть не знала, хто така ця родина.
Я не віддала телефон одразу.
Пальці самі стиснули його краї, поки десь під столом маленька долоня все ще тримала мене за руку.
— Звідки у вас це? — запитала я.
Андрій не відповів.
Він дивився не на фотографію, а на мене, ніби намагався зіставити дві речі, які не повинні були існувати одночасно.
Троє дітей дивилися на мене з тією самою впевненістю, з якою кілька хвилин тому назвали мене мамою.
Я хотіла відступити.
Але дівчинка не відпустила мою руку.
Андрій помітив це.
— Вони не підходять до незнайомих людей, — сказав він тихіше.
Я ковтнула.
— Я теж їх не знаю.
— Це ви так думаєте.
Він забрав телефон назад і збільшив фотографію.
На задньому плані стояла його дружина.
Я не знала її обличчя з власних спогадів, але знала його тіло. Ту саму лінію плечей. Те саме волосся. А поруч із нею стояла жінка, схожа на мене настільки, що в мене перехопило подих.
Андрій провів пальцем по краю екрана.
— Це моя дружина.
Я дивилася на фотографію.
— А хто друга жінка?
Він підняв очі.
— Саме це я хочу почути від вас.
Олег стояв неподалік і вже не робив вигляду, що зайнятий роботою.
Я перевела погляд на нього.
Він одразу відвів очі.
І тоді я згадала його руку на моєму передпліччі перед тим, як він відправив мене до першого столу.
Те, як він сказав, що мені потрібні гроші на квартиру.
Те, як він говорив про мене так, ніби знав більше, ніж звичайний керуючий ресторану.
— Ви знали про фотографію? — запитала я.
Олег мовчав.
Андрій навіть не повернувся до нього.
— Відповідай.
— Я бачив її раніше.
— Де?
Олег нервово потер долоню.
— У речах вашої дружини.
Я відчула, як дівчинка сильніше стиснула мої пальці.
Перед очима знову спалахнула біла ванна.
Цього разу я побачила більше.
Не обличчя.
Не подію.
Руку.
На зап’ясті був тонкий браслет із маленькою срібною підвіскою.
Я машинально торкнулася власного зап’ястя.
На ньому нічого не було.
— Я носила такий, — сказала я.
Андрій завмер.
— Звідки ви це знаєте?
Я не знала.
Саме це було найстрашніше.
Я просто знала.
Дитина біля мене раптом прошепотіла:
— Вона завжди пахла лавандою.
У мене пересохло в роті.
Запах дешевого лавандового мила знову повернувся так різко, що я схопилася за край столу.
І разом із ним прийшов ще один уламок пам’яті.
Троє дітей.
Біла ванна.
Чийсь голос.
«Якщо зі мною щось станеться, не віддавай їх нікому».
Я відсмикнула руку від столу.
— Хто це сказав?
Андрій почув питання.
— Що саме?
Я подивилася на нього.
— Ці слова.
Він зблід.
— Моя дружина.
Олег зробив крок назад.
Цього разу Андрій повернув голову.
— Ти знав?
— Я не знав, що вона вижила.
Я завмерла.
Андрій повільно підвівся.
— Хто вижив?
Олег дивився на мене.
І вперше за весь вечір у його очах не було роздратування начальника.
Там був страх.
— Вона, — сказав він.
Андрій зробив крок до нього.
— Говори нормально.
Олег ковтнув.
— Жінка з фотографії.
У мене затремтіли коліна.
Я подивилася на власні руки.
Два роки я вважала, що прокинулася після аварії без минулого.
Тепер хтось поруч із мною говорив так, ніби моє минуле було не втрачене.
Ніби його навмисно сховали.
Але Андрій не встиг поставити наступне питання.
Дівчинка раптом потягнула мене за рукав.
— Мамо, ти ж пам’ятаєш наш секрет?
Я присіла перед нею.
— Який?
Вона нахилилася ближче.
— Про синю коробку.
У мене заболіла голова.
Синя коробка.
Я побачила її.
Не в ресторані.
У квартирі.
Під дитячим ліжком.
Мої пальці відкривали кришку.
А всередині лежав конверт.
Я різко підвелася.
— Де вона?
Андрій зрозумів одразу.
— Яка коробка?
Дівчинка подивилася на нього, потім на мене.
— Та, яку мама сховала.
Андрій мовчав кілька секунд.
Потім дістав ключі.
— Вона досі в будинку.
Я хотіла піти разом із ним.
Але він зупинив мене біля виходу.
— Якщо це справді ви, — сказав він, — там може бути причина, через яку моя дружина померла.
Я подивилася на трьох дітей.
Вони вже стояли поруч.
Не за Андрієм.
Біля мене.
І вперше за два роки я мала вибір, якого раніше в мене не було.
Можу піти й залишити минуле за спиною.
Або відкрити синю коробку й дізнатися, чому людина, яку всі поховали два роки тому, залишила мені щось на майбутнє.
Я простягнула руку до ключів.
Андрій віддав їх мені.
І саме тоді один із чоловіків біля столу сказав:
— Андрію, двері вже відкриті.
