Тарас Кравець ще кілька секунд тримав водонепроникну сумку в руках, перш ніж дозволив забрати її разом з Аліною до лікарні. Він не знав, що всередині лежить відповідь на питання, яке переслідувало його останні місяці.
Усе почалося з того, що лейтенантка Аліна Коваль опинилася на межі життя і смерті на гірській дорозі. Її позашляховик раптово втратив гальма саме тоді, коли вона поверталася після перевірки складського приміщення реабілітаційного центру.
До цього моменту вона думала, що має справу лише з небезпечною службовою помилкою.
Але виявлені нею медичні комплекти розповідали іншу історію.
Під новими пломбами ховалися старі стерильні пакети. Номери відкликання були навмисно пошкоджені. Код виробника вказував на обладнання, яке за документами мало бути знищене ще вісімнадцять місяців тому.
Аліна зробила фотографії, бо розуміла: якщо вона просто повідомить про це словами, їй можуть не повірити.
Саме після цього вона побачила білий фургон підрядника біля центру.
Через короткий час цей самий фургон з’явився позаду неї на дорозі.
Коли педаль гальма провалилася до підлоги, сумнівів більше не залишилося.
Хтось не просто хотів її налякати.
Хтось хотів забрати те, що вона знайшла.
Машина набирала швидкість на слизькому спуску. Попереду була небезпечна ділянка дороги над замерзлим водосховищем. Аліна намагалася використати все, чого її навчили: нижча передача, контроль керма, пошук будь-якого способу зменшити швидкість.
Але автомобіль не зупинявся.
Вона побачила водія білого фургона лише на мить.
Він не виглядав наляканим.
Він просто спостерігав.
Позашляховик пробив ослаблене огородження і впав у холодну воду.
Для Аліни це був момент, коли потрібно було вибирати між страхом і дією.
Вона була на сьомому місяці вагітності. Її тіло вже отримало удар, вода швидко заповнювала салон, а розбита нога майже не слухалася.
Але вона думала лише про дитину.
Вона перевірила рухи, відстебнула пас безпеки і побачила біля центральної консолі водонепроникну сумку з доказами.
Вона могла залишити її.
Могла спробувати вибратися швидше.
Але тоді все, що вона знайшла, могло зникнути разом із машиною.
Аліна схопила сумку і вибралася через розбите вікно.
Крижана вода обпекла тіло, але вона продовжувала рухатися, доки не дісталася берега.
Позаду автомобіль пішов під воду.
Телефон був зламаний.
Допомоги поруч не було.
Її знайшов не випадковий перехожий.
Її знайшов сержант Тарас Кравець і його бельгійська вівчарка Бішоп.
Пес зупинився на стежці, відчувши щось унизу біля води, і не послухався команди повертатися.
За кілька хвилин Тарас уже біг схилом.
Він побачив уламки, зламаний відбійник і жінку на березі.
А потім зрозумів, що вона вагітна.
Тарас перевірив пульс і почув перші слова, які сказала Аліна після того, як відкрила очі.
— Моя дитина.
Він запитав, чи рухається дитина.
Аліна поклала руку на живіт.
Вона отримала відповідь слабким поштовхом.
Тарас загорнув її в термоковдру, допоміг зупинити кровотечу з ноги і хотів викликати допомогу.
Але тоді Аліна сказала те, чого він не очікував.
— Не везіть мене назад.
— Куди?
— У центр.
Вона дивилася на воду, де зник її автомобіль.
— Мої гальма.
У цей момент Тарас побачив між деревами білий фургон.
Він зрозумів: це не була звичайна аварія.
Коли допомога прибула, Бішоп знову повернувся до берега. Пес почав рити мокрий ґрунт і витягнув ту саму сумку, яку Аліна врятувала з машини.
Тарас відкрив її вже в лікарні.
Серед фотографій, кодів обладнання і документів лежав лист.
Почерк він упізнав одразу.
Це був почерк Матвія Коваля.
Капітан Матвій Коваль загинув п’ять місяців тому.
Для Тараса він був не просто колегою.
Він був другом.
Але він не знав найважливішого.
Жінка, яку він витягнув із холодної води, була його вдовою.
І вона носила дитину Матвія.
У листі не було прощання.
Там були коди обладнання, дати постачання і одне прізвище, яке повторювалося кілька разів.
Коли Аліна прийшла до тями, вона пояснила, що знайшла ці самі дані у сховищі реабілітаційного центру.
Саме тому вона все сфотографувала.
Саме тому вона не залишила сумку у машині.
Тарас зрозумів: Матвій, можливо, знав про цю проблему ще раніше.
Але не встиг розповісти.
Розмова була перервана, коли до палати зайшов адміністратор центру.
Він заявив, що сумка належить установі і її потрібно повернути.
Аліна подивилася на нього, потім на документи.
Вона ще була слабкою після аварії, але її голос залишався твердим.
— Я сама вирішу, кому вони дістануться.
Тарас поклав сумку поруч із нею.
Адміністратор зробив крок до ліжка.
І саме тоді стало зрозуміло: аварія на дорозі могла бути лише початком.
Бо тепер люди, які хотіли приховати правду, знали, що докази вижили.
А разом із ними вижила і людина, яка могла розповісти, що сталося насправді.
