О 6:30 морозного ранку в четвер Ірина отримала дзвінок від старшої сестри Наталії, після якого її рука завмерла на кухонній чашці.
Наталя сказала, що їхній батько помер минулої ночі.
Але була одна деталь, яку неможливо було пояснити.
За кухонним столом навпроти Ірини сидів сам батько.
Він був у темно-синьому фланелевому халаті, тримав чашку свіжої кави й спокійно забирав бекон із її тарілки, як робив це останні два ранки.
Його сиве волосся після душу ще залишалося вологим.
Він виглядав не просто живим.
Він виглядав настільки живим, що Ірину навіть почало дратувати, бо він знову взяв її сніданок.
На екрані телефону висвітилося ім’я Наталія Шевчук.
Старша сестра майже ніколи не телефонувала до обіду.
Тому ранковий дзвінок у сірому передсвітанковому світлі одразу змусив Ірину відчути тривогу.
Вона подумала, що сталося щось страшне.
Вона просто ще не знала, яку саме історію Наталія зараз спробує створити.
Батько помітив її обличчя й беззвучно запитав:
— Що?
Ірина підняла палець.
— Наташа.
На кілька секунд у кухні стало тихо.
Із телефону лунав звук працюючого автомобіля та рівномірне клацання поворотника.
Клац.
Клац.
Клац.
Потім голос сестри сказав:
— Іро, тато помер минулої ночі.
Ірина повільно повернула голову до батька.
Він дивився на неї з піднятими бровами.
Вона подивилася на телефон, потім знову на нього.
За інших обставин це могло б здатися абсурдним настільки, що хотілося сміятися.
Але останні сорок вісім годин були занадто виснажливими.
Ірина увімкнула гучний зв’язок і поклала телефон біля цукорниці.
Батько трохи нахилився вперед.
— Коли? — запитала Ірина.
— Вночі. Микола його знайшов.
Обличчя батька одразу змінилося.
Микола Шевчук був його найближчим другом понад сорок років.
Вони разом їздили на риболовлю, дивилися футбол, допомагали один одному у важкі періоди життя.
А ще Микола багато років працював у похоронній сфері, перш ніж вийшов на пенсію.
Саме ця деталь робила розповідь Наталії майже правдоподібною.
Майже.
— Що сталося? — запитала Ірина.
Наталія лише зітхнула.
Не заплакала.
Не зробила паузи.
Просто сказала:
— Яка тепер різниця? Його немає.
Батько повільно поклав виделку.
Ірина знала цей погляд.
Коли він справді сердився, він не кричав.
Він ставав дуже спокійним.
— Ми з Максимом уже всім займаємося, — продовжила Наталія. — Тобі взагалі не треба приїжджати до будинку. Сьогодні міняємо замки.
Ірина подивилася на батька.
Він подивився на неї.
Потім у слухавці почувся сміх Максима — чоловіка Наталії.
Такий сміх, ніби він щойно когось перехитрив і сам не вірив, що йому це вдалося.
— Навіщо міняти замки? — запитала Ірина.
Наталія знову зітхнула.
— Бо ми знайшли татові документи. Будинок залишається нам. Машина теж. Рахунки. Усе інше.
Батько завмер.
А потім Наталія сказала головну фразу, заради якої, схоже, і був увесь цей дзвінок:
— А тебе він спеціально викреслив.
Максим засміявся голосніше.
— Ти нарешті більше не частина сім’ї.
Пальці батька сильніше стиснули чашку.
— Досить приїжджати раз на кілька місяців і вдавати віддану доньку, — продовжив Максим.
Ці слова боліли сильніше, ніж Ірина очікувала.
Наталія роками розповідала всім, що Ірина нібито втекла.
Насправді вона просто переїхала працювати в інший регіон.
Вона телефонувала батькові кілька разів на тиждень.
Приїжджала, коли він потребував допомоги.
І останні два дні була поруч із ним, вирішуючи речі, про які Наталія навіть не знала.
Ірина могла почати виправдовуватися.
Але не стала.
Бо навпроти неї сиділа людина, яку щойно оголосили мертвою.
Батько дуже обережно поставив чашку на стіл.
Максим тим часом пояснював, що Наталія як старша донька «заслуговує» на будинок, що вони вже зв’язалися з банком і сьогодні розберуть батьків кабінет.
На словах про кабінет батько підняв брову.
Ірина ледве стримала усмішку.
— А будинок? — запитала вона.
— Звичайно, залишимо собі.
Десь поруч Максим вигукнув:
— Може, ще кухню переробимо!
Вони обоє засміялися.
Батько — ні.
Наталія пообіцяла скласти речі Ірини зі старої кімнати в коробки й залишити біля гаража.
— Як турботливо, — сказала Ірина.
Сестра не зрозуміла сарказму.
— Я знала, що ти зрозумієш.
Батько одними губами повторив:
«Зрозумієш?»
Потім Максим знову взяв телефон.
— Іро, не ускладнюй.
— Що саме?
— Не починай оскаржувати документи й вимагати те, що тобі не належить. Ти зробила свій вибір багато років тому.
Ірина нічого не відповіла.
Бо саме тоді батько простягнув до неї відкриту долоню.
Вона не запитала нічого.
Просто підняла телефон зі столу й поклала його йому в руку.
Він кілька секунд мовчав.
Наталія й Максим, упевнені, що все ще говорять лише з Іриною, продовжували обговорювати будинок.
Потім пролунав спокійний голос батька:
— Доброго ранку, Наташо.
На іншому кінці стало тихо.
Було чути лише двигун автомобіля.
— Тату?.. — нарешті прошепотіла Наталія.
— Наскільки я зрозумів, я помер минулої ночі.
Максим щось різко запитав у неї, але батько продовжив:
— А ще я почув, що мій будинок уже ваш, машину оцінюють, банк повідомлений, а Ірина більше не належить до сім’ї.
Наталія спробувала перебити його.
— Тату, ти не розумієш. Ми знайшли документи…
— Оце якраз я почув дуже добре.
Він подивився на Ірину.
Останні два дні він справді був у неї.
Пив її каву.
Жартував через сніданок.
Сварився через дрібниці.
І жодного разу не говорив, що збирається віддати Наталії все майно.
Максим зажадав пояснити, чому батько взагалі перебуває в Ірини.
Але той не відповів.
Замість цього він спокійно запитав Наталію, який саме документ зараз знаходиться в її руках.
І вперше за весь ранок питання було вже не в тому, хто отримує будинок.
Питання було в тому, хто саме намагався його забрати.
