О 1:58 ночі телефон у руках літнього чоловіка раптово ожив. На екрані було ім’я його восьмирічної онуки Ліди. Голос дитини був тихим і наляканим: вона сказала, що не може підвестися.
Він не став ставити зайвих запитань. Одягнувся, взяв ключі й поїхав до квартири сина. У той момент він ще думав, що це просто нічна хвороба, дитячий страх і втомлений батько, який не впорався із ситуацією.
Але коли він зайшов усередину, перед ним відкрилася картина, яку він не міг пояснити.
Ліда лежала на підлозі біля коридору. Її піжама була мокрою від температури, губи пересохли, а тіло було гарячим. Вона ледве говорила й одразу попросила води.
— Дідусю… пити…
— Я тут, маленька. Зараз допоможу.
Він викликав швидку і залишився на зв’язку з диспетчером. Але майже одразу помітив речі, які не вкладалися в просту історію про застуду.
На кухні стояв стакан води, якого дитина не торкнулася. Біля стіни лежав один кросівок її десятирічного брата Назара. Другого не було.
А потім він побачив записку.
Вона лежала поруч із флаконом сильного рецептурного препарату. Ліки не були дитячими, а ім’я на етикетці належало не Ліді.
У записці було прохання нікому не телефонувати. Там було написано, що Ліда нібито перебільшує, коли хворіє, і що не потрібно вірити її словам про шафу.
Почерк він упізнав одразу.
Це написав його син Андрій.
Ще напередодні Андрій запевняв батька, що Ліда просто застудилася й залишиться у родичів дружини Олени. Він сказав, що сам повезе Назара на святкування дня народження.
Дідусь повірив.
Йому було сімдесят два роки. Він прожив достатньо, щоб бачити брехню в чужих людях. Але від власного сина він роками приймав пояснення, які ніколи б не прийняв від незнайомця.
Андрій завжди мав виправдання. Він був різким, нетерплячим, постійно поспішав. Але батько переконував себе: всередині він все одно хороший батько.
Тепер ця думка почала руйнуватися.
Ліда слабо відкрила очі й подивилася не на нього, а вглиб коридору.
Туди, де стояла шафа.
Саме про неї Андрій написав у записці.
І саме звідти пролунав звук.
Не з вулиці. Не від труб. Не від випадкового предмета.
Із-за закритих дверей.
Дідусь завмер.
— Там хтось є? — тихо запитав він.
Ліда заплющила очі.
Він нахилився до неї.
— Що в шафі?
Її пальці стиснули тканину його сорочки.
— Тато сказав не говорити.
Ці слова налякали його більше, ніж сама записка.
Він не став тиснути на дитину. Вона ледве трималася, і зараз головним було дочекатися медиків та залишити все побачене на місці.
Він поклав поруч записку й флакон, щоб лікарі могли зрозуміти, що сталося до його приїзду.
Але стукіт повторився.
Цього разу сильніше.
Дідусь подивився на Ліду. Вона теж почула.
— Дідусю… не треба.
— Чому?
Вона не відповіла.
Він узяв телефон, переконався, що диспетчер досі на лінії, і залишив онуку біля входу під пледом.
Потім підвівся.
У його руці була записка сина.
У ній він просив мовчати. Просив не вірити хворій дитині. І окремо попереджав не слухати її, якщо вона скаже щось про шафу.
Це вже не виглядало як розгубленість.
Це було схоже на інструкцію.
Дідусь пішов коридором.
Кожен крок наближав його до дверей, які ще годину тому здавалися звичайними.
Шафа стояла вбудована у стіну. Така сама, як сотні інших у сімейних квартирах. Місце для курток, речей і старих коробок.
Але тепер він знав: син спеціально згадав саме її.
Він поклав руку на ручку.
За дверима знову щось ударило.
— Хто там? — запитав він.
Відповіді не було.
Тільки короткий звук зсередини.
Він озирнувся.
Ліда дивилася на нього й ледь помітно хитала головою.
Поруч із кухнею все ще лежав один Назарів кросівок.
Тепер ця деталь уже не здавалася випадковістю.
Дідусь тихо запитав:
— Назар мав поїхати з татом?
Ліда повільно кивнула.
За дверима знову почулося:
Стук.
Він сильніше стиснув ручку.
І відкрив її.
