Чотири роки вона чекала на день, коли вийде за ворота колонії. Але вона уявляла не чорні автомобілі біля входу і не людину, яка колись зруйнувала її життя.
Валерія думала, що побачить звичайну дорогу, візьме свої речі й просто піде далі.
Та біля воріт на неї чекав Андрій.
Її старший брат.
Той самий чоловік, який колись був для неї найближчою людиною.
Після смерті матері саме він фактично виховав Валерію. Вона довіряла йому більше за всіх. Саме тому його слова в суді стали для неї найболючішим ударом.
Чотири роки тому з лабораторії зникли зразки важливого дослідження, а частина даних була пошкоджена. Валерія опинилася головною підозрюваною.
У той вечір вона була в Андрія.
Вона пам’ятала холодний дощ, мокрий одяг, світло у вікні його будинку і Наталію, їхню прийомну сестру, яка дивилася на неї з кімнати.
Валерія стояла біля дверей і просила Андрія лише про одне — перевірити записи камер лабораторії, щоб довести її невинність.
Але на суді він сказав, що не може точно згадати, чи була вона того вечора в нього.
Цієї фрази вистачило.
Її алібі зникло.
Її життя змінилося.
Тепер Андрій стояв перед нею біля воріт.
— Валеріє, поїхали додому зі мною, — тихо сказав він.
Вона поправила комір пальта.
— У мене більше немає дому з тобою.
Вона пройшла повз нього.
Андрій наздогнав її біля зупинки.
— Нам треба поговорити.
Валерія подивилася на нього.
— Поговорити треба було чотири роки тому.
Вона нагадала йому той вечір, коли просила допомоги, а він просто закрив штори.
Андрій опустив очі.
— Я помилився.
— Ні, — відповіла вона. — Ти зробив вибір.
Але Андрій ще не знав, що Валерія вийшла не лише з тюремними речами.
За два місяці до звільнення лікар повідомив їй інший вирок.
Термінальна стадія раку легень.
Можливо, три місяці.
Можливо, трохи довше.
Про це вона нікому не сказала.
Ні братові.
Ні колишнім колегам.
Ні Наталії.
У неї залишався лише один незавершений обов’язок.
Флешка, яку вона чотири роки ховала у підкладці пальта.
Валерія берегла її не заради помсти.
Це було останнє прохання Ірини — дослідниці, яка працювала над експериментальним проєктом М-17, що фінансувався компанією «Вектор Холдинг».
Якщо з Іриною щось станеться, цей носій мав потрапити до її колеги Олени.
Ірина загинула чотири роки тому.
Її автомобіль з’їхав із дороги під час поїздки до обласного центру.
Офіційно це назвали нещасним випадком.
Але Валерія ніколи не вірила, що все було так просто.
Через сорок хвилин після зустрічі з Андрієм вона вже сиділа перед Оленою у медичному центрі.
Вона розпорола кілька стібків на підкладці пальта.
І поклала флешку на стіл.
— Ірина сказала передати це вам, якщо з нею щось трапиться.
Олена зблідла.
Вона підключила носій до комп’ютера.
На екрані з’явилися резервні копії баз даних, листування, записи та перші результати випробувань М-17.
Олена переглядала файли дедалі швидше.
— Це оригінальні дані, — нарешті сказала вона.
Валерія мовчки кивнула.
— Ірина нічого не підробляла.
Тепер залишалося головне питання.
Хто змінив результати?
Відповідь прийшла разом із людиною, яку Валерія найменше хотіла бачити.
Двері кабінету відчинилися.
Увійшла Наталія.
Вона виглядала так само впевнено, як у день суду.
Ідеальний костюм.
Спокійний голос.
Та сама людина, яка звинуватила Валерію у крадіжці зразків, саботажі роботи лабораторії та знищенні інформації.
Її погляд одразу зупинився на флешці.
— Якщо ти ще раз заговориш про цей носій, можеш не дожити навіть до того часу, який тобі залишила хвороба, — сказала Наталія.
Валерія завмерла.
Вона нікому не розповідала про діагноз.
Нікому.
Навіть Андрію.
— Звідки ти знаєш, що я хвора? — запитала вона.
Наталія зробила крок уперед.
— Тому що деякі речі я ніколи не переставала відстежувати.
Тоді Валерія подивилася на Андрія.
У його очах з’явився страх.
Не за неї.
Він уперше зрозумів, що чотири роки довіряв не тій людині.
Олена мовчки забрала флешку з комп’ютера.
Вона стиснула її в руці і відійшла від Наталії до шафи, яка зачинялася на ключ.
— Поверніть її, — холодно сказала Наталія.
— Ні, — відповіла Олена.
І саме ця коротка відповідь змінила все.
Бо на флешці була не лише правда про М-17.
Там залишилося листування Ірини за тиждень до її загибелі.
В одному з листів вона попереджала, що хтось отримав доступ до результатів випробувань через чужий обліковий запис.
В іншому писала, що збирається особисто поговорити з Андрієм.
Андрій прочитав ці рядки двічі.
— Я ніколи цього не бачив, — сказав він.
Наталія повільно відступила до дверей.
Олена відкрила журнал доступу.
Поруч зі зміненими файлами стояло ім’я людини, яку Андрій зовсім не очікував побачити.
І в цю мить стало зрозуміло: чотири роки тому Валерію засудили не через одну помилку.
Хтось дуже добре знав, що робить.
А тепер цей хтось мав відповісти за кожен крок.
